<< Главная страница

ВИНО З ТРОЯНД



Категории Василь Симоненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Новели та гуморески На неï задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi божеволiли. Приходили боязко до ïï ворiт i натхненно говорили про кохання, а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися ïï, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не ганила, а тiльки прохала прощаючись. Не ходи до мене бiльше. Добре? I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався ïй заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою. Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до неï. Та й куди йому, кульгавому горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од неï гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть. Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квiти. До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила матерi з ранньоï провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба. Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання. Чи й менi ти подаруєш букет на весiлля? запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив: Ти вибереш сама, якi захочеш. Потiм вiн посмiливiшав i сказав: У мене ïх дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з пелюсток троянди. Вино з троянди? здивувалася дiвчина. Таке й вигадаєш. Не вiриш? захвилювався вiн. Те вино як нiжнiсть. Коли прийдеш по квiти, покуштуєш. I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож. Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав ïï кожен вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора щебетали на подвiр'ï. Це були вiрнi Андрiєвi друзi i надiйнi охоронцi його квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти. Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн розповiдав ïм, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижнi краï, де квiти не тiльки пахнуть, але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi, коли в тiй краïнi з'являється хоч одна нещаслива людина. Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото ïхнi сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий. А ви знаходили незаплакану квiтку? Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй. Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де подiтися. Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщує щастя? запитала вона в Андрiя. Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву. Хто... Вiд кого ти чула про це? Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так то правда чи нi? Нi. То я сам вигадав. Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй. Ольга зiтхнула. Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. Для чого тобi це? дивувався хлопець. 3 тебе досить тiєï вроди, якою надiлила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки? Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i смакували вино з троянд. Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, мовила Ольга. Ти хотiла сказати, що я непогана людина? перепитав. Я хотiла сказати те, що сказала, засмiялася Ольга i без усякого зв'язку стала побиватися: Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене люблять. Гадають, менi приємно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба моя врода це я? Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди. Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi щiчки. Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати своє слово, i заговорила ще швидше: Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють рум'янець! Натягаєшся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках де та й врода дiнеться... Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати. Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою? Не знаю, Ольго, щиро зiтхнув хлопець. Не знаю, хто б тебе змiг не любити отаку! Я не весь вiк такою буду, Андрiю, мовила сумно. Так менi можна нарвати квiтiв? Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми руками. Менi жаль рвати ïх, соромливо зiзналася. Вони такi гарнi. Краще я зайду iншим разом. Добре? Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i, дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже: А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд... КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його бiк. А Вiктор кричав: Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий? Як надоïш од цапа повну дiйницю молока, шмагонула дiвчина. Я не буду бiгати за тобою, кепкував парубок. Я просто прийду сватацця. Приходь, гарбузи вродили добрi, мов крiзь цiдилку, пропускала слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю. Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську. Ти ïï мiзинця негоден! казали йому. Ов-ва! Аби тiльки сказав цiп-цiп, то прибiжить, мов квочка, не вгавав облiковець. Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, рубала Ониська пiд загальний регiт. Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала ïй та розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу. Ой, як менi важко, тату, казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своïх кiс. Як я його люблю i як ненавиджу! тупала маленькою нiжкою. Що менi робити, тату? Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого носа, а виï швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози. Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала ïх сиву бездоннiсть i пiрнала в ïхню тривогу. По дорозi до ферми вона додивлялася своï дiвочi сни. Одного разу ïï розбудив Вiктор. Чого йдеш, мов лунатик? засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у неï нiколи не терпли. Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз? Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не хотiлося випручувати ïï. Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки Мужик не повiрить, поки не помацає, сховала досаду в посмiшцi. Пiдеш за мене? раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. Пiдеш? Може, й пiду за тебе облiковцем працювати Вона таки випручила руку i йшла немов по гострих лезах. То я прийду сватацця, сказав, нiби не чув ïï слiв, i так само раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi. Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами ïï плечi сутулилися, а думки гнiтила образа: На все село розцвiрiнькав. Мука туго стискувала груди. Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi, закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався, а потiм, наче мiж iншим, мовив: Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську Мати здивовано звела голову i сказала ображено: Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що дiється в хатi, повiльно видибала на подвiр'я. Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках, i од ïхнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах. То що ж ти скажеш менi, Онисько? здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв голос. А ти в мене нiчого не питав. Ти ж знаєш, чого я тут. Вiн дивився так благальне i винувато, що в неï все тiло сповнилося лiнивою жагою. Ти ще не втоптав стежки i до моïх ворiт, а вже стукаєш у серце, струснула з себе млявiсть. Але ж ти кохаєш мене Звiдки ти знаєш? насмiшкувато пiдвела очi. Про це говорить усе село Але одна людина цього не говорить. Ониська вiдкинула на покуть вишивання i не знала, що робити з своïми руками. Гнiвом спалахнули карi зiницi. Вiктор немов уперше побачив ïï. I ти осоромиш мене на все село? зразу ж збагнув безглузду жалюгiднiсть свого запитання. Який ти, Вiкторе, не слова, а сльози текли з ïï вуст. Iди звiдси геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою приïжджай. Ониська глумилася над своєю мукою. Одного тобi мало, бери цiлий вiз i годуй ними свою пиху... Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на своïх плечах пiдводу гарбузiв. Ониська ридала над вишиванням. чоРНА ПIДКОВА Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима ïх клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася краïв хмар, а ïï очi були єдиними синiми цятками серед передгрозовоï сiростi. Я не люблю тебе, сказала дiвчина, дивлячись у небо. Ти брехав менi... Я не брехав тобi... Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що коïться над ними. Я люблю тебе. Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. Я люблю тебе... Ти просто боïшся втратити мене i залишитись самотнiм. Дурницi! раптом загарячився вiн. Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв своï очi i спiдлоба глипнув на неï, але за мить його очi знову впали в траву. Це не має значення, куди я дивлюся. Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, розстрiлювала вона його сумнiви. Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. Почекай! Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. Дивися, пiдкова, вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорноï дуги, впаяноï в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися ïхнi очi, потiм руки i губи. Пiдкову знаходять на щастя, прошелестiли ïï вуста. Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив ïï. ВIН ЗАВАЖАВ ÏЙ СПАТИ Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння. Гнате, менi обридло твоє бухкання! кричала вона тодi зi спальнi. Ти заважаєш спати. Вiн винувато дивився на коричневi портьєри i казав: Добре, Лi, я не кашлятиму. Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! солодко тягнула слова та, котру вiн називав Лi. Свiтло разом з ним переходило до тiсноï кухнi. Перед свiтом воно втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею навiть увi снi! Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнiï i вуса головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу. Добре, намотаю це на вус, вiдбувся той жартом. А взагалi такi сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився. Яким Iванович любив Гната, але не виявляв своïх почуттiв, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для самого себе вiн запитав: Ви часто сваритеся з Лiдою? Нi, ми нiколи не сваримося... I вона нiколи не сичить на тебе? Буває. Але тiльки тодi, коли я заважаю ïй спати... Я так i знав, що ти заважаєш ïй спати, кинув Яким Iванович, i його добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився. Боже мiй, що ти зробив з кухнею! - щоранку жахалася Лiда, оглядаючи купи недопалкiв. Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю... А Гнат любив своï прокуренi ночi. Вiн любив своï сигарети, свiй кашель i своï креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але без таких ночей нiяк! Вiн любив свою втому i своï химернi сни. I ще любив сонне бурмотiння дружини. Як ти насмалився цих смердючих сигарет... Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не любила його втому i його ночi. Коли Гнат зв'язав докупи всi своï думки, коли його безсоння втiлилося в химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi: Лi, як усе здорово вийшло... Ну, чого ти? крiзь сонну лiнь запитала вона. Лi, я знайшов те, що шукав! Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто? Вiн до ранку сидiв на кухнi i заïдав тютюновим димом ïï байдужiсть. Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив ïй образливi слова. Вона плакала i вiдповiдала йому тим же. А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i виливав йому свою образу. Я пiшов од неï, щоб не заважать ïй спати. Я поïду на Пiвнiч i нiколи звiдти не вернуся... У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий. Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, сказав Яким Iванович. I замовк. Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу: Лiда приходила до мене... Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя. Що вона говорила? Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. Вiн обмацував очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. Я сказав ïй: коли люблять не носять своïх слiз до посередникiв. Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони спускалися з третього поверху i курили сигарети. На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт. Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до себе: Я сказав ïй, що ти, може, повернешся до неï, коли вона проснеться. Тодi ти не заважатимеш ïй спати. Вiн пiшов, майже побiг од Гната. Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда, паралельнi лiнiï i неiснуючi вуса головного конструктора. ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ Нiхто не розумiв, що ­ел­отiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потiм ïхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусiднього села. Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено троє солдатiв. Якби це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише тих, у кого в сiм'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичiв, то будете знищенi всi. Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим сонцем, але ïм було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з есесiвського рота поповзли гадюки. Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить стрiляти. Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя. Скажи цьому кнуровi, що то моï сини забили тих вилупкiв. I ще скажи, хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають. Скiльки ваших синiв у лiсi? переклав учитель запитання есесiвця. Та всi до одного. А хто у вас є дома? Була баба, та вмерла. А щоб тобi язик не вiдсох! висунулася з юрби сива жiноча постать, хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт! Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог староï. Це ваша баба? спитав Опанаса. Угу. Моя. А чия ж iще? Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? допитувалися в баби. А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться... Ïх повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньоï церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям своï синi прикушенi язики. Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що поєдналася з ним вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого. Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя. ДУМА ПРО ДIДА Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змагається з сонцем хто першим закiнчить своï деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизує його лiву ногу, а права ще ступає по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвистує так не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на груди. Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки. Iванку! доноситься до мене дiдiв голос. Вiн стоïть уже по шию в тiнi i жмутком сiна витирає косу. Чуєш, Iванку? Нi, не чую, кричу, склавши долонi човником. То чого ж озиваєшся, ледащо? Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що вiн зовсiм не сердиться на мене. Принеси кисет, бо комарi з'ïдять. Це дiд, звичайно, лякає мене. Комарi нiколи не з'ïдять його, бо вiн дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому болотi. Але менi приємно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i, стрибаючи через покоси, мчу до дiда. Ноги не поколи, чую його настанову. Летиш, мов заєць переляканий. А хiба переляканi зайцi швидко бiгають? Та вже ж що швидко. Так, що й ви не доженете? Не знаю, не пробував. А чому не пробували? Дiд слинить цигарку i лукаво посмiхається у вуса. Бо за це трудоднiв не пишуть. А якби писали? Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити. Вiдповiдь не влаштовує мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу запитань. Гей-гей, смiються його пожмаканi вуста. Бери краще косу та неси ïï до клунi. Ми йдемо через сiнокiс, i темнiє над нами небо, i дзвенить земля на тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову мову. I в серце. моє вливається якась незрима сила, що на вiки вiчнi прив'яже мене до цiєï землi, до спiвучоï тихоï мови. ...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на моïх очах, i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в мене, бо не було в дiда синiв покосили ïх пошестi та кулi... Безсмертячко ти моє кирпате, шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику його слiв. То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi. Я часто ображав i кривдив дiда то своєю нетямучiстю, то жорстоким дитячим егоïзмом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати великi люди. А дiд був великим i простотою своєю, i тим, що не канючив од життя бiльше, нiж заслужив. Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко це, мовляв, селянський письменник, а Горький городський. Правди такоï, як у них, нi в кого немає. Iншi теж розумнi, але не такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, ïх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш. Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як годував на трьохсотграмовий трудодень своïх внукiв, тi, що бачили це i мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси, анi роботи його. I якщо не простить вiн ïх, то нехай спалять своï книжки i вiзьмуться за iншу працю, щоб не була ïх старiсть убогою. ...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на моï чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало. В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть. Iване, пiди врубай дров, сказала мати. Чого це саме я? Бо я вже не можу, промовив дiд. Ви самi книжки читаєте! Не пащекуй, Iване! гримнула мати. Тiльки на язик i проворний. Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було тихо. Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i кинувся в клуню. Дi-дусю! Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i, забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам. Що з тобою, Iване? Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав: Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу. Чого? Раз кажу, то треба. Добре, Iванко не пiде. Мати здвигнула плечима. Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу. ...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. На своïх зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i нiжностi, що може позаздрити ïм будь-хто. I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i скаже своєму Iванковi: А глянь, що я принiс вiд зайця... Вiн посадить на колiна своє чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова. ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цiлий день вимiтали небо своïми зеленими мiтлами, i надвечiр з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливоï природи я майже фiзично вiдчував, як у грудях забрунькувала радiсть. Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть. Я сiв на лавку в скверику i усмiхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина. Вона, теж радiючи всiм єством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я. На ïï безпроглядно темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того брови стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими. Чому ви посмiхаєтесь? Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла Хiба я знаю? Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я трiшечки посмiхався лише до неï, i вона трiшечки посмiхалася лише для мене. I нам було прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмоï щиростi. А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не заважали йому простору для посмiшок вистачало. Боже мiй, до чого тепер безсоромна молодь! зупинився бiля нас перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у надвечiрнiй радостi, що рiзонув навiть моï немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив: Це ви, мабуть, не про нас кажете Нi, я про вас! Перехожий аж тупнув ногою. Даруйте, але ми нiчого не робимо. Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту своє щастя? У нас немає нiякого щастя, посмiхнулася йому дiвчина. У нас є тiльки радiсть. I до того ж у кожного своя, докинув я. Ви ображаєте людей, ви своєю поведiнкою на водите тiнь на теперiшню молодь, вичитував нас перехожий. Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь? допитувався я, хоч не сподiвався нi якоï вiдповiдi. Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсує настрою i менi, i дiвчинi, i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби й насправдi утнув щось ду же гарне. Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? дошульпувався вiн. Хiба для вас мало закуткiв? Чого це посмiшки треба шукати по закутках? Бо треба поводитись пристойно. Ви, певне, думаєте, що ми закоханi? раптом запитала дiвчина. У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами є, i не треба ними муляти очi порядним людям. Та ми навiть незнайомi! засмiялася дiвчина. Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом. Як? Ви навiть не знайомi? I ви сидите поруч i посмiхаєтесь одне одному перед очима цiлого мiста? Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi. Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловiк. Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються, це ображає тiльки бегемотiв. Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, з жовчю напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого. Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, втомлено вiдповiв той. Зануда. Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, i за хвилю його постать, сповнена обуренням i прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв. А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно було його червонi ясна. СIРИЙ ПАКЕТ Коли поïзд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи i скандували щосили. Славi слава! Славi слава! Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули i не хотiли чути, тодi вiн висолопив язика i скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа. Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо повернеться, то, я певна, таким самим. У мене в сумочцi лежав сiрий пакет. Цю коштовнiсть Слава вручив менi вже на перонi i попрохав: Прочитаєш, коли поïзд удаль загуркоче... Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки лиха i неприємностей, що повинна б ненавидiти його, як кажуть, усiма фiбрами душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а вона платила йому тiєю ж монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi: Коли вже ти вiднадиш оце опудало?.. Слава реготав i дражнився: Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви ображаєте майбутнє. Ми ваша змiна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по землi i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацiï... Боже мiй, цей дикун базiкає про цивiлiзацiю! драматично вигукувала мама. У мене на столику стоïть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей вiдбиток, бо Слава на ньому нiби живий. Лукавим поглядом спiдлоба оглядає вiн наше житло, i здається, що з його великих губ ось-ось зiрветься насмiшка. Невеличку бородавку бiля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, i вiд цього Слава став ще чуднiшим. ...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в нашiй квартирi харчала радiола i дзвенiли чарки, але все було не так, як ранiше. А може, це тiльки менi було не так, а всiм iншим так. Може, iншi попрощалися з Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн не образив так, як мене, отiєю мавпячою гримасою. Я чекала, що вiн хоч попрощається зi мною по-людськи. Кривляка! Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла i дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з маркою в чотири копiйки. Менi хотiлося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: Розкривати лише в тому разi, якщо кохаєш. Жахливим калiграфiчним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог! Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у мене. Забрав свавiльно, вiроломно i кат його знає для чого. Чотири порожнi, нiкчемнi роки! Тисячу чотириста шiстдесят один день морочив менi голову, щоб пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок! Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки, я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала: Ще цiлий рiк ти колекцiонуватимеш у залiкову книжку дорогоцiннi автографи екзаменаторiв. Я чекатиму тебе цiлий рiк (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Киïв задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава. I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра ж куплю гамiвну сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я! Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?.. ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПОДИНОК В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi генiï всiдалися за круглим столом i починали дискусiï. Цi словеснi поєдинки були такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не буває. Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в сусiдки) стiльця i закалатав: Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс. Як? пiдвiв голову гуморист. Гм, чиркнув сiрником послiдовник Ремарка. Що? перепитав сатирик. Коли? недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити своє обдарування. Валяй, пiдвiв пiдсумок реалiст. Ну, то слухайте. Шворень хотiв стати на стiлець, але сусiдка з дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати з пiдлоги. Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що говорила дiвчина юнаковi? Певен не вгадаєте: вона просила, майже благала, щоб вiн не ïхав автобусом, а йшов пiшки. Так от: нехай кожен логiчно обгрунтує це ïï прохання. Хто буде найближче до iстини, той переможе. А хто буде арбiтром? не втримався вiд запитання реалiст. Я дiвчину приведу, роз'яснив Шворень. Хто перший? Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд лоба. Вiн належав до новiтньоï школи, яка, на заздрiсть тим, що вiдмовилися вiд роздiлових знакiв, творила красу, користуючись лише останнiми. Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми От вже й iстина вiдома. Генiально! вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на смерть перелякав рудого кота, який дрiмав посеред столу i був його єдиною прикрасою. Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка: Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива. Отже, йому на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий мiхур. Сатирик теж не примусив себе довго чекати: Вiн не мав постiйноï прописки i до того ж був п'яний. Дiвчина боялася, що в автобусi його затримає мiлiцiя. Вона, по-моєму, спекулянтка. Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж слiд було, випалив одним духом: Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести руку до тiм'я, як затараторив гуморист: Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали б по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем. Цей феноменальний дотеп так розсмiшив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас звернувся до сусiдки: А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини? Найближче до стiни сидить оте опудало, сказала Паша на замрiяного поета. Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання? Я питаю, хто з них найближче був до правди? Та всi плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб вiн не ïхав автобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiй автобус вiдходить дуже рано всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть. НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку. Слухаю. Шворень? Це з редакцiï Поетичний дрiб'язок. Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустрiньте його у всеозброєннi. Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно. Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от нiжним тiлом у вiконце влiз i став. Хто ти? дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного виродка. Я репортер. Я гiбрид поезiï та прози i газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моïй збiрцi Лакований бруд. Спробуйте зрозумiть. Ви з Поетичного дрiб'язку? нарештi вибрав паузу, Шворень. Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися? Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав: Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант це мускули машиннi, голова лабораторний лабiринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтiм молочаï вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство? Я народи... Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися? Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути. Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромнiсть. Ви не смiєте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви знаєте: сiно пахне космосом i бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде. У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй. Над чим ви зараз працюєте? захлинався терорист. Я очима чую, вухами я бачу, на моïй долонi всесвiт спочиває. Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав: Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник? Генiй, просичав, Шворень. Справдi? А я гадав, що тiльки я... Дайте йому руку, порадив, Шворень. Терорист повернувся до дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'ï i жбурнув гостя за дверi. Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi щiлини ввiрвався життєстверджуючий вiрш: Зорi кукурiкають в квасолi, Сiрiус присiв на перелаз. В ковдрi неба в зорянiм наколi Вiз я Киïв милiй напоказ. У, Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не з'являвся. БIЛI ПРИВИДИ Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами, ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу. Оце так зима! вигукували однi, бо фантазiï на бiльше в них не вистачало. Привiт вiд Прадiда Мороза! намагалися жартувати iншi, кидаючи вологi пальта через бильце гардероба. Лiна автоматично посмiхалася ïм, бо треба ж бути ввiчливою. До чого всi вони нуднi i невиразнi, прялася думка. Нуднi i невиразнi пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Нi-нi, Лiна не зневажає ïх, просто ïй страшенно жаль оцих бундючних гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не смiє кощунствувати i називати танцями оце шаркотiння. 114452bc6ceaf74d_о> Про що задумались, мiледi? рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити ïï дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв. Ви знову забули цигарки? обминає очима його цукеркову посмiшку. Ви влiпили прямо в десятку, мем. Номер? збагачена його iнформацiєю, Лiна добуває з правоï кишенi дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку Казбеку. Немає сумнiву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стукає мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сiрником! Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець? Нi, я не опущуся до цього. О, ангел показує зуби! Але все-таки? Слухайте, каже вона роздратовано, це гардероб, а не колекцiонерня комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв. Громадяни, будьте взаємно ввiчливi, метає лозунг чемний кавалер. Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати своï службовi обов'язки, ультрачемно посмiхається Лiна. Може, ледi назвуть своє iм'я? Макбет. Я чекатиму вас бiля виходу. Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi однiєï з балерин. Лiна показує пальчиком угору. Ты меня не любишь, не жалеешь... Гурток художнього читання працює у вiвторок i п'ятницю пiсля третьоï, дає йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом. Лiна ненавидить свою професiю, але ïй страшенно подобається одягати i роздягати людей. Щось є в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi пiдшукає собi справжню роботу, ïй ще довго ввижатимуться букети людських облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди, крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забивається i чимало гарних хлопцiв та дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i ïй колись доведеться марнувати своï вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, як поведе партнер... Хух!.. Нарештi останнє пальто, останнє до побачення. Можна й додому, але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи нанесли снiгу, багна, накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить i проганяє ïï додому. Може, тебе хтось ще й чекає... Хто чекає, той дочекається. Лiна торохтить совком, шастає вiником i обстрiлює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє ïй за нерозсудливiсть. Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування, воно стече, як вода навеснi... Лiна похапцем одягається i водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-вiку i не подумає виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало. Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозi... Бiля виходу ïï справдi чекає бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його розв'язноï галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i неоковирно жартує. Лiнине роздратування дрiмає в найтихiшому закапелку душi. Менi подобається, що ти не ламаєшся i не кривляєшся, каже бiлий привид. То чого ж сам граєшся в дендi? А так... I мене чекав а так? Трiшечки а так, а трiшечки не а так. — Менi не треба твоïх трiшечок! А менi треба! Слухай, ти негiдник чи нi? ставить вона питання руба. Може, й негiдник, але не дуже, зiтхає хлопець, i вони замовкають, i йдуть поруч, i думають про своє. Можливо, я дурень, раптом каже Недуженегiдник. Дiйсно, це ймовiрно, погоджується Лiна. А ти розумна? Хтозна. Мама каже, що я злюка. Твоя мама великий чоловiк! I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi здається, нiби вона ступила на iншу планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають ïï в цьому дивному, незнайомому, бiлому, рiдному мiстi! Вiн так i не посмiв узяти ïï пiд руку i попрощався бiля пiд'ïзду, не прохаючи, як iншi, постояти з ним хоч хвилинку. Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У снi в неï з очей росли фiолетовi квiти. БЕНКЕТ НА ТОКУ Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам: Що в тих iнститутах, ïдрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають усяких дiвок, а тодi маєш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися. Кучерявий секретар сiльськоï Ради Трохим Канiвець, якого в жнива одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив: Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються... Так то ж баби, скорчив порепанi губи Омелько. А в нашому чоловiчому дiлi без цього важко. Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв того дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висякаєш... Пошлеш ïх усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. В нашому дiлi без цього нiззя. Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне нiззя, мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало з його рота, всi знали, що бригадир тракторноï бригади чимось дуже клопочеться. Нiззя то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителiв заправитися надурняк. Чого iржете? вилаявся Омелько. Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже: Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте? А що? питаю. А те, вона менi, що ондечки ваш Федько посеред борознирятуйте кричить. Трактор зупинився. Е-е, баришня, пояснюю ïй, тут не думки потрiбнi, а запчастi. Ти диви, прикидається янголом, а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить. Ну мене й заïло. Багато таких премудрих тут вештається, одказую агрономшi, та тiльки за весь ïх розум копiйку нову жаль дати. Ну, а потiм зiрвався язик з цепу, i я, значить, закрутив ïй кiлька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потiм оговталася i каже: Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi пальне. Механiзатори менi! Я ледве не провалився вiд сорому, а вона смiється очима i промовляє: Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмiчуєте. Вiд матюкiв же бур'ян росте. Ну це вже вона заливає! вигукнув Трохим. Я теж казав ïй таке, провадив своє Омелько. А вона гомонить, що про це i в книжцi написано. А може, й правда, озвався лiнивий на слова здоровань Данило. Менi батько теж казали, що земля любить усе чисте i зерно, i слово, i совiсть. То може, до неï треба й руки печатним милом мити? пирснув Трохим. Для чого? щиро здивувався Данило. Хiба то бруднi руки, якщо в них земля в'ïлася? Руки треба мити до ïжi. Гiгiєнiчно. Трохим вставив учене слово. А бiдова ж дiвка i на язик клепана, захоплювався Омелько. Щоб скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi пiдсипався б. Але нiззя, зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмiв ïï вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матерi. Вiн благав ïï повернутися, став навколiшки, але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в рот не вiзьме, доки Олена не простить йому. А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю. Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, добре, що лiто було, а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в хату. Ой, скажу тiтцi, давився реготом Трохим, доведеться вам язика рубати. Ну, вона не така дурна, як ти, i понiмає, де в жарт, а де до дiла, насупився бригадир. А на твоєму мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй. Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? сполохав тиху балачку грудний дiвочий голос. Ще подумають, нiби я вас найняла. Вона стояла перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс задиркувато стирчав угору. Та це я не про тебе, огризнувся Омелько. Яка з тебе краля, коли ти пiдстрижена? Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на ïï рожевому обличчi вже малювався iнший клопiт: Чи йтиме ще машина в село? Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, сказав Данило. Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем парубочих зiниць. А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. Ич, старий брехун, а казав не про мене теленькав, торжествував ïï погляд. Забула, як зветься. Дуже давно читала. Вона знову була весела i жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. А чого ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик ласощiв усяких. Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала газету i припрошувала. Хто не боïться, що причарую, ïжте! Тiльки щоб потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре? Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали ïх у роти i дякували ïй очима не за ïжу, а за щирiсть. У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили ïм i спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому. Коли довгождана машина намацала своïми довгими вiями каламутний тiк, бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й приємне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти щиростi посмiшки. НАÏВНЕ ДIВЧИСЬКО Вiтер лагiдно пiдштовхував ïï в спину. Вона вимахувала сумочкою i загравала з вiтром пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював ïï непорочний стан. Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i ïй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi жiнку i трепетно переживала це вiдкриття. Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить ïï на своï легкi лапатi крила i не понесе кудись далеко-далеко. Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне i таємниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i таємниця поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без чого й жити не варто. Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла ïï iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiлоï бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж обридло. Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, наставляла мати. Тримайся його. Робота чиста i люди там гарнi. Подумаєш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi немає ще кращих. Ось вона стоïть в автобусi, i всi на неï дивляться такими добрими очима. Хiба в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане дивитися на гарну? Вона випурхує з автобуса i, заграючи з бiлим снiговiєм, бiжить до заводоуправлiння. Де тут завком? довiрливо запитує у вахтера. Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, каже вiн ïй цiлком серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною. Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, на повному серйозi доповiдає вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною серед чорноï чуприни. Ага. Дуже приємно, вiдповiдає той i мiряє ïï лiнивим поглядом. Я голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас Микола Панасович. Вiн запалює цигарку i не дуже доречно запитує. Де вчилися друкувати? У мами. Вона друкарка. Сiдайте за машинку. Вiн диктує ïй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм безбарвним голосом пiдбадьорює. Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте газети, бо тут справжнiй кавардак. I простує до свого кабiнету. Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в ïï руках сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з пiдшивками i заходить до кабiнету. Миколо Панасовичу, газети пiдшитi. От i добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання. Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другоï години. Зараз зайнятий. Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i втома. А що менi робити? вихоплюється в неï. Не спiши поперед батька в пекло, несподiвано переходить на ти. Будеш потрiбна скажу. Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет, друкує листа знайомiй у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом ïï викликає Микола Панасович: Надрукуй список заочникiв. Знiми копiю з цього листа. Два примiрники. Стiкає день. Проповзає тиждень. На незриму вiсь часу намотуються одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає серце. Коли вже я почну щось робити? питає вона одного разу. Ти прекрасно справляєшся з обов'язками. А хiба в мене так i не буде справжнього дiла? Справжнього дiла? Микола Панасович навiть осмiхається. Наïвне ти дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать. Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хитає головою. Йому смiшно чути ïï докази. Вiн син свого часу. Колись якось висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди буває з людьми низькоï культури i убогоï душi, совiсть його не турбує. Вiн навiть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважає себе незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось. Знаєте, Миколо Панасовичу, несподiвано для самоï себе каже Оксана, завтра я не прийду на роботу... Вона не чує, що вiн бубонить ïй услiд. Вона вже бiжить по схiдцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмiрно дороге i нiжне, вiдвойоване в байдужостi. Оксанi знов хочеться, щоб на неï дивилися. I справдi, в автобусi вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i пропонує: Сiдайте, будь ласка. Я зараз сходжу, прямує дiвчина до виходу, почуваючи на собi його незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озирається, раптом показує парубiйковi кiнчик язика i виплигує на асфальт. Вiтер пiдхоплює Оксану на своï бiлi крила, вона кокетує з ним i зовсiм не думає про те, що мама страждатиме вiд ïï нерозважного вчинку.
ВИНО З ТРОЯНД


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация