<< Главная страница

КАЗКА ПРО ДУРИЛА



Категории Василь Симоненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Ото ж воно й почалося з того, що одружився дурний Петро. Тiльки до хати привiв небогу зразу ж топитись пiшов у Днiпро. Стрибнув у воду в водi не тоне, почухав тiм'я дурний, а тодi почав серед рiчки хай Бог боронить! ходить на руках по водi. Походить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги бруднi i хоч би тобi що! Схопив, правда, нежить та рибалок до смертi злякав у човнi. Йому все байдуже ходить та чхає, та грайливо моргає до риб, а небога iз кручi рукою махає: Вернись, чоловiче, бо з'ïм твiй хлiб! Почув те Петро та бiгом додому, що запопав то усе перегриз, добре, що жiнка спалила солому та в глечиках поховала дрова i хмиз. Наïвся Петро: Ну, стели постелю, горличко нiжна моя, та сама лишень лiзь пiд стелю, а на долiвцi приляжу я. Отак i жили без нужди та горя. Сусiди шепталися, як один: Вiд чого товстiє Петрова Федоря? Аж гульк у Федори син. I такий тобi хлопець, що далi нiкуди, i такий тобi хлопець, що ну. На другий рiк вже навчився бiгати, а на шостий виматюкав старшину. Прийшли тодi до Петра пузатi та й кажуть: Ти знаєш чи нi, що виродок твiй губатий сказав, нiби ми дурнi? Розiзлився Петро: Отаке тобi й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усiм вiдомо... Узяв i прогнав. А що дурному? Тiльки приказував, як проганяв: Iди, лобуряко, з дому ти з мене останню сорочку зняв! Iди собi, зла личино! Може, десь виб'єшся у пани, то гляди не поскупися, сину, матерi справить картату хустину, а менi кисет i штани... Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду врiжеш дуба... I пiшло хлоп'я iз убогоï хати кращоï долi собi шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, ïло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало слава Богу: не менше саженя в рiст. Кулаки мов горщата, мов обаполи, ноги i де те здоров'я бралося в нього, коли ж все життя безконечний пiст? А люди про хлопця так говорили: Чому б не рости, коли вiн Дурило! Отож, як Дурило уже змiцнiв i огидло хлопцевi байдикувати, раптом нi сiло, нi впало вiн захотiв навiдаться до рiдноï хати. Спакував у кишеню речi, доброго костура в руки взяв i, як говорять, ноги на плечi та й пiшов, куди знав. Iде та й людей питає: А де тут дорога до Рiдного краю? А люди говорять: Кругла Земля, так що прямоï дороги немає: сонце сходить онно звiдтiля, а тамечки он сiдає. Спитай у нього. Воно бiга довкола Землi давно, то, певне, тобi щось розумне порає. Махнув рукою Дурило та й пiшов навпростець, добре, що сонце у спину грiло, а в груди вiяв вiтерець. Iде та й iде. Аж у ногах занило, присiсти хотiв, та ба з-за кущiв до Дурила вибiгла враз галаслива юрба. Ти куди йдеш? Додому. А де ж та домiвка? У Рiднiм краю. А край де? Ïй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вiтчизну свою. А навiщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз. I вмить та юрба оточила Дурила i дружно до нього отак говорила:
MARGIN:0CM 0CM 0PT>РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра вiд природи, ми знаєм все, бо осягнули все. I глипає на нас зворушено i гордо щасливий предок щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гiллi рипучiм i на тропiчних тiшитись вiтрах, а ми пiдем i цiлий свiт научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрi всi та вченi, що лiмiтуємо чорнило i папiр. Вулкани дiють дужi i скаженi в хребтах висотних паперових гiр. Ми знаєм все! Для нас усе вiдоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас годує мудрiсть повсякчас. Ми пронесем, ми пiдведем i пiдем, ми дiйдемо, ми сягнемо висот! Ми стiльки iстин вам за мить нацiдим, що подив назавжди зацiпить рот. Чого ж тиняєтесь по свiту, нiби п'янi, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осiяннi пiд наше сонце з вашоï iмли? У нас давно нiхто й не чув про горе та iншi нiсенiтницi й бридню. Одна турбота чола нашi оре а що, як в мудрi паперовi гори раптово влучить iскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А бiльше нам нiчого не болить Дурило, звичайно, розвiшує вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гукає: Зрiкаюся Рiдного краю! Вiзьмiть мене, друзi, до вашого раю! I друзi Дурила пiд руки беруть, i друзi Дурила до себе ведуть. А хлопцевi думка сидить в головi: Чого, люди добрi, в вас ноги в кровi? Та це, йому кажуть, така у нас звичка: до щастя дорога веде через рiчку та рiчка iз кровi та трiшки зi слiз, але ти не бiйся. Не втопишся. Лiзь. Вона не глибока либонь, до колiн... А кров там чия? не гамується вiн. Чия? А вiдомо чия тих людей, що пiдло не визнали наших iдей... Ми ïх, значить, трiшечки, зовсiм помалу кого задавили, кого зарубали. А це хто тут висить? питається в них. Це дурень один iз отих навiсних, що пруться на острiв... На острiв? За чим? Та, правду сказати, либонь, нi за чим: там щастя закуте в печерах нiмих не те, що для нас, а оте, що для всiх... То нащо ж повiсили? Так, для годиться: якби не повiсили, мiг би втопиться... I далi Дурило по Раю iде, круг себе очима дурними пряде. А це що за iдол? питається знов. Це той, хто закон наймудрiший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вiчi оману пускати, навчив нас, як жити годиться на свiтi, читай заповiта його на гранiтi
MARGIN:0CM 0CM 0PT>ЗАПОВIТ ЗАСНОВНИКА РАЮ
Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дарує лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастовує батогом. А четвертому, п'ятому, шостому i дев'ятому цiлiсiнький довгий вiк стiльки добра обiцятиме, що врештi з четвертого, п'ятого, шостого i дев'ятого поробить стандартних калiк. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нiчого дати анi честi, нi глузду, нi сорому нiчогiсiнько. Ось цьому ми з нiкчемства свого п'єдестала створимо та освятим в кадильнiм диму, та сипнемо пiд ноги квiтiв, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на свiтi, приведем панну Музу в гарем. А самi заживем без гризоти, бо вiдомо й дитинi малiй, що у Музи тiєï цноти вже не бiльше, нiж у повiй. Скiльки бiдною торгували, стiльки вже продавалась сама, що назвать ïï лярвою мало, а сильнiшого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихi. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стрiху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: вiд Адама до наших днiв будуть людям свiтити лисини величаво-мудрих вождiв. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболiла, та нiяк собi не збагне: куди i до чого той iдол гне? Якщо йому правда рiднесенька мати, то нащо ж йому п'яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тодi його ненька брехня? Так замислився, що аж присiв, сiм днiв не пив i не ïв, а на восьмий устав i каже: Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острiв до тих печер... Та й ну Дурило вiд друзiв нових тiкати, а тi йому в спину кiлки метати. Добре, що наш Дурило водою не брiв вiн, як i батько, ходить по водi умiв отож вiн рершим став у печерi i давай своïм костуром бити у дверi. За третiм ударом впали дверi, i враз нiби сонце сяйнуло в печерi. I вийшло звiдти дiвча, i всмiхнулося мило: Спасибi за помiч тобi, Дурило! Я долю тепер не мину i твою жду тебе, парубче, у батькiвськiй хатi, у твоєму Рiднiм краю... Сказало i щезло. Озирнувся Дурило дивиться: гори вогнем охопило, i кривава рiка змеженiла, а там, за рiкою, на тихiй Зеленiй горi бiлiє батькова хата, а пiд нею засмучена мати пасе сонячних зайчикiв у дворi...
КАЗКА ПРО ДУРИЛА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация